Степами-дорогами материзни

Abstract

Ще тоді, в сьомому класі коли на уроці літератури вчитель-мовник Іван Валер’янович Балась розповідав про Олеся Гончара, в душі моїй спалахнув вогонь – яскравий, невідпорний, так наче я разюче відчув, що знайшов щось неймовірно дороге, рідне, знаково-визначальне й небуденне. Від самого цього осяяння квапніше затрепетало моє серце: я подумки вирішив стати письменником. Так, так – саме письменником! Чого б це мені не коштувало і якими б життєвими стежками-дорогами доля мене не вела... Ще думалося тоді з наївним підлітковим максималізмом, що рано чи пізно, а земляки також гордитимуться мною, звичайним селюком, котрий навчався, як і Олесь Гончар, у школі нашій, бреусівській. Матінка порадіє, батько, і нестатки, що обсіли нас і остобісіли як хронічна хвороба, геть відступляться (я був переконаний, що всі письменники – це як небожителі, та ще й ніколи не бідують, прикрощів-горя не зазнають).