Прислівники сучасної української мови в системному семантичному, формально- і семантико-синтаксичному представленні

Abstract

Одним із важливих чинників, що вможливлює поступ у лінгвістиці, є дослідницька переорієнтація відповідно до вимог часу на сутність мовних явищ, домінанту якихось їхніх критеріїв. Яскравий приклад цього – рецензована монографія Анатолія Висоцького, у якій зроблено успішну спробу визначення сфери синтаксичного вживання семантико-синтаксичних розрядів та семантичних груп прислівників на теоретичних засадах новітньої функціональної граматики. Створити цілісну картину функціональної сфери прислівника в українській літературній мові Анатолієві Васильовичу допомогло граматичне вчення Івана Вихованця. Відомо, що цей український дослідник розширив і переструктурував параметри класифікації частин мови. За визначальні критерії виділення лексико-граматичних класів слів він узяв на паритетних умовах морфологічну та синтаксичну ознаки й цим самим дистанціювався від традиційної класифікації, згідно з якою синтаксичній ознаці, як і лексико-семантичній, відведено допоміжну роль на основному морфологічному тлі. Стосовно специфічних характеристик прислівника, то найважливішою слід уважати ту, що він різко контрастує з іншими частинами мови своїми синтаксичними функціями і синтаксичними позиціями. Це положення, а також інше – вирізнення у прислівниковому обсязі за семантико-синтаксичними критеріями обставинно-атрибутивних прислівників, мотиватами яких є прикметники і їхні граматичні особливості, власне-обставинних прислівників, що корелюють із семантико-синтаксичними відношеннями обставинних складнопідрядних речень, прислівників міри і ступеня, що фокусують у собі обставинні ознаки, – міцно й відразу ввійшли до наукового вжитку.