Дніпропетровські колізії роману "Собор" Олеся Гончара на тлі дегуманізації

Abstract

У статті висвітлено драматичну подію історії українського письменства 60-х рр. ХХ ст., пов’язану з романом «Собор» О. Гончара, що опинився в епіцентрі не тільки літературного, а й суспільного життя. Прозаїк, дотримуючись принципів арістотелівського мімезису, застосовуючи властиві його ідіостилю можливості поетичного реалізму, сягаючи життєвої достовірності, у своєму творі розкрив болючі проблеми людського й національного буття, що переживало травму дегуманізації. В основу свого метанаратива з невибагливими сюжетними лініями автор поклав інтермедіальну інтригу Свято-Троїцького собору, перекодованого з архітектурної «мови» на художньо-словесну, поставленого в епіцентрі роману, тому довкола культової споруди, трансформованої в метафору духовності, розгортається композиційна напруга і групуються персонажі, наділені рисами добротворців і злотворців. Роман «Собор» має не тільки суто текстуальне значення, а й позатекстуальне, тому він інспірував спалах полемік, що, на жаль, не стали конфліктом інтерпретацій, бо в їхній перебіг утрутилася партноменклатура, яка вдалася до підміни понять із метою дискредитувати твір і нарешті репресувати його. Однак її змагання з романом «Собор» виявилися марними в історичній перспективі.