«Вальядолідська хунта» – перший прояв концептуальної антиномії в соціально-політичній думці католицького Відродження XVI століття

Abstract

Статтю присвячено аналізу концептуальних засад, перебігу і значенню «Вальядолідської хунти» 1550-1551 років як першого прояву антиномії в соціально-політичній думці католицького Відродження XVI століття. Відомо, що наприкінці XV – на початку XVІ століття розпочалася колонізація європейцями Нового Світу, а провідні позиції в цьому процесі належало католицькій Іспанії. Проте чим далі простягалися кордони Нової Іспанії, тим більше загострювалося питання співіснування з аборигенами, які населяли ці території. З’ясовано, що проблема взаємин із підкореними народами не залишала осторонь інтелектуальну еліту Іспанії. Думки щодо майбутнього індіанців розділилися: одні вважали за необхідність захищати їхні права й асимілювати в католицький світ, інші – називали їх «дітьми Сатани» і відстоювали насильницькі моделі взаємин. Наголошено, що апогеєм суперечки між сторонами, що набула рис концептуальної антиномії, стала «Вальядолідська хунта» − перший відомий в історії публічний судовий процес, об’єктом розслідування якого стали права людини. Насамкінець мова йде про цивілізаційне значення цієї події для майбутньої історії Західного Світу, а її уроки залишаються яскравим прикладом пошуку консенсусу в питаннях, що розділяють європейську спільноту в ХХІ столітті.