Форми й засоби репрезентації вікторіанського метанаратива у літературному процесі порубіжжя ХХ–ХХІ сс.

Abstract

Суперечливий та розмаїтий, феномен «вікторіанського відродження» другої половини XX – початку XXI століття зазнає неоднозначних оцінок у сучасному літературознавчому дискурсі. На тлі беззаперечного визнання з боку як експертної спільноти (зокрема, Букерівською премію вшановано такі визначальні для «вікторіани» твори, як «The Siege of Krishnapur» Дж. Фаррелла, «Oscar and Lucinda» та «The True History of the Kelly Gang» П. Кері, «Possession» А. Байєтт), так і широкого читацького загалу, неовікторіанський роман як жанр, що експліцитно демонструє зв’язок із вікторіанською традицією, час від часу піддається критиці через «естетичну вторинність». «Upwards of fifty thousand Victorian novels already exist, – зазначає, приміром, Дж. Хілліс Міллер. – Why do we need another one, and a fake simulacrum of one at that?» [цит. за 3, c. 175]. Карін Джеймс уважає поширену в сучасній вікторіані практику заповнення змістових лакун вікторіанських претекстів прерогативою «зухвалих або схильних до самообману» письменників. Кейт Флінт розглядає феномен «вікторіанського відродження» як свого роду «period fetishism», порівнюючи неовікторианський роман із «ретро-маркетингом псевдо-вікторіанської сувенірної продукції». Схожої думки дотримується і Дженніфер Грін-Льюїс, з точки зору якої наполегливе прагнення сучасників установити зв’язок із вікторіанською традицією нагадує «а mail-order catalogue that charges US $295 to produce a faux nineteenth century heirloom quilt using artefacts from the present».