«Міт Гуцульщини» від Станіслава Вінценза. До проблеми етнокультурного пограниччя

Abstract

У європейському літературному процесі, зокрема в його центрально-східному сеґменті, у другій половині XIX – першій половині XX ст., сформувалася течія, репрезентована шерегою письменників, які, з одного боку, впи- сувалися у давню загальноєвропейську традицію рецепції України (означмо цю традицію таким пунктиром: Ґійом де Боплан – Байрон – романтики польської «української школи» – Бальзак – Рільке), з другого, в контексті цієї традиції посідали осібне місце. Найпомітніші постатї: в австрійській літературі Леопольд фон Захер-Мазох, Карл Емиль Францоз, Йозеф Рот, у польській – Бруно Шульц і Станіслав Вінценз. Осібність цієї течії визначалася тим, що письменники своїм походженням, біографією, пам’яттю, в кінцевому рахунку творчістю були тією чи тією мірою зв’язані із Західною Україною, передусім з Галичиною як перехрестям Центрально-Східної Європи, її «нервовим вузлом», унікальним етнокультурним «локусом пограниччя» – австрийсько-польсько-українського (з різною мірою домішок елементів єврейського, угорського, румунського, словацького, циганського). Можемо говорити про духовний, культурний діалог цих письменників з Україною, діалог у кожному з випадків особистісний, такий, що відбиває неповторність індивідуальної біографії, творчої долі та вдачі, і разом з тим діалог як типологічно знаковий феномен східноєвропейського пограниччя – одного зі складників загальноєвропейського полілогу літератур.