Антиномії природного землеробства: геноцид або порятунок народу

Abstract

У скарбниці народної мудрості є, принаймні, два погляди на соціальнопсихологічні етапи впровадження інновацій у життя. Перша концепція передбачає три етапи: це неможливо – у цьому щось є – не може бути інакше. Друга, не без жарту, виходить з п’яти етапів: шумиха – нерозбериха – пошук винних – покарання невинних – нагородження непричетних. Знайомлячись із досвідом впровадження природного землеробства таких знаних аграріїв, як О. Бараєв (Казахстан), А. Подолинський (Австралія), І. Овсинський, Ф. Моргун, 100-ліття від дня народження якого відмічає українська і міжнародна аграрно-екологічна громадськість цього року, С. і А. Антонці, І. Лазаренко, В. і П. Писаренки, С. Прокаєв, А. Тарарико, В. Хорішко, М. Шикула, Т. Корост (Україна) та ін., і з прямим або підкилимним опором цьому досвіду, з гіркотою констатуємо – ця рятівна для землі та людей технологія землеробства знаходиться лише на другому етапі обох вище наведених концепцій впровадження нового: «у цьому природному землеробстві щось є», але «нерозбериха», підсилена ще й екологічними жахами рашиської війни проти України, не дає розібратися (?!).