Боротьба двох світів як елемент ідеології «русского міра» в московському православ’ї

Abstract

У новітній війні Росії з Україною у ХХІ столітті роль релігії та православної церкви Московського патріархату виходить далеко за межі питань духовної опіки над воїнами та постраждалими від воєнного конфлікту. Церква у її найвужчому розумінні як земної інституції та ієрархічної організації служителів культу перетворилася та додаток до пропагандистської машини авторитарного путінського режиму. Можна довго дискутувати про причини такого перетворення. Серед них називають тривалий понад півстолітній період існування російської церкви під контролем радянських спецслужб. На формування повної симфонії влади і церкви в росії вплинула життєдіяльність сановних священнослужителів створеної Йосипом Сталіним РПЦ як представників радянської і партійної номенклатури. Тут також варто згадати про «тугу» за імперським спадком, що звилася у російському суспільстві у 1990-х роках. Це призвело до неповноцінності (а в деяких аспектах і неможливості) модернізації православної церкви в Росії, яка після періоду радянських гонінь зайнялася не еволюційним розвитком, а ударилася у відродження «колишньої слави і величі». У цій псевдо-модернізації, початій за патріарха Алексія ІІ (Рідігера) та активно продовженій за часів патріархату Кирила (Гундяєва) акцент ставиться на кількості новозбудованих церков, на розширенні мартирологів новомучеників та канонізації святих із дорадянського періоду, на відновленні і посиленні пишності богослужіння. Часто потреби євангелізації широкого кола населення за рахунок зрозумілості та близькості поступаються бажанню використовувати народну релігійність (часто забобонність), ультра-праву шовіністичну ідеологію та помпезності у просуванні моделі «російського християнства».