Постмодерністські наративні концепції та сучасне протестантське богослов’я

Abstract

Західна постмодерна літературознавча та філософська традиція ввела в науковий обіг термін «наратив» та започаткувала наратологію як напрям сучасної гуманітаристики. Розвиток семіотики, герменевтики, структуралістських досліджень тощо в межах науки постмодерну зробили можливим застосування понять «наратив» та «метанаратив» до феномена християнської писемної традиції і ширше — до християнської культури. Наратив — універсальна характеристика культури в тому сенсі, що немає жодної культури, в якої не було би наративу. Сучасна філософія розуміє під наративом «фундаментальний компонент суспільної взаємодії, який складається, принаймні, з того, що «хтось розповідає комусь, що щось трапилося»». Існування релігії як феномена неможлива без існування наративних форм її концептуалізації, певних «культурних кодів». Тобто існують «релігійні наративи». Погоджуючись з теоретичними міркуваннями К. Меррея, ми розуміємо під релігійним наративом таку сюжетно-оповідальну форму, яка пропонує сценарій процесу опосередкування, що постійно відбувається між релігійними уявленнями соціального порядку й практикою релігійного життя окремої людини. Християнський наратив можна вважати однією з історичних форм соціальної психіки християнського культурного стереотипу.