Поетизація почуття кохання у новелі Олеся Гончара «За мить щастя»

Abstract

Олесь Гончар – відомий класик письменницької публіцистики другої половини ХХ ст. Дослідники творчості Олеся Гончара повсякчас аналізували «романтичний потяг митця до ідеалу Справжньої Людини» [2, с. 71], мали гіпотези щодо «апології духовної величі, правди, краси рідної землі, обов’язку перед нею» [2, с. 72], синтезували «домінанту духу», «красу вірності», «життєствердний оптимізм» [2, с. 73]. П. Загребельний зауважив, що «Олесь Гончар створює перед нашим внутрішнім зором картини, які змушують задуматися над долею не лише героїв твору, а й власною. Митець застосовує виразні засоби мистецького вираження: самоаналіз героя, внутрішній і зовнішній монологи, потік свідомості, синтез епічної й ліричної драматичної розповіді» [4, c. 150]. Прозаїк у творах показує, що найсуттєвіші людські зміни спричиняють найважчі випробування (у текстах Гончара – це війна), почуття кохання та відчуття навколишньої краси Всесвіту. Новела Олеся Гончара «За мить щастя» неодноразово була об’єктом дослідження, науковців А.Погрібного, М.Жулинського, В.Коваля, Є.Сверстюка, Н.Сологуба, В.Галича, М.Наєнка, В. Фащенка, В.Дончика, яких цікавив аспект художньої самобутності твору. Проте важливо також дослідити поетичний зміст почуттів персонажів та семантику концептів у творі.