Олесь Гончар і студентська революція на граніті 1990 року (за щоденниковим дискурсом)

Abstract

Два десятиліття тому, у 2002–2004 роках, побачили світ «Щоденники» Олеся Гончара, упорядковані й підготовлені до друку Валентиною Гончар. Це тритомне видання [2] мало велику цінність і резонанс, про що неодноразово писали українські дослідники, зокрема й полтавці В. Пащенко, М. Степаненко та ін. Але і з плином часу, уже ретельно прочитане науковцями й ширшою спільнотою, воно не втрачає значущості ані в аспекті гончарознавства, ані в плані нашого національного культурно-історичного самопізнання. Особливо ж вагомим завжди буде для молоді, насичене правдивим знанням і свідченням очевидця доби, який воднораз мікроскопічно оголює свою душу, дозволяючи нам судити про неоднозначну взаємодію людини й численних сфер її побутування й особистісного прояву. Зокрема, безсумнівно заслуговують на увагу щоденникові подробиці про сприйняття Олесем Гончаром Студентської революції 1990 року, нібито загалом відомі, але й такі, що складаються в цілу окрему «фабулу» життємислення увінчаного досвідом і славою письменника в переддень розпаду СРСР. У зв’язку з цим варто говорити про Гончарове «передчуття» революції в Україні; її несподівано юне обличчя, яке духовно відмолодило й самого майстра пера; та особисті ідеологічні наслідки студентського протесту для нього як політичного діяча. Останню тезу виразно ілюструють такі рядки зі щоденника літератора від 13.01.1991: «…“Хочу вмерти комуністом”. Тоді хотів, а тепер не хочу! Вільним бути хочу, і відчепіться, ви…» [2, т. 3, с. 338]. Надалі детально простежимо всі три контексти досліджуваної проблеми.