Вийміть із шухляд «ізмів»!

Abstract

Якось в обговоренні двотомної «Історії української літератури ХХ століття» Павло Загребельний порівняв «тасування» письменників за напрямами, течіями, періодами тощо із січкарнею, що подрібнює запахуще різнотрав’я чи золотисту солому на невиразну, перемішану, зоднаковілу січку. Ця скептична метафора певною мірою перегукується з давнішими «єретичними думками» Б. І. Антонича. Так він озаглавив 􀀐 чи не з метою епатажно-іронічного самозахисту розділок своєї статті «Національне мистецтво (Спроба ідеалістичної системи мистецтва)», уже самим заголовком готуючи вихід за межі усталених догм: «Чи мистецькі напрями дійсно існують в об’єктивному розумінні цього слова, цебто чи справді мистецьке життя кожної епохи розпадається на поодинокі струї й замикається без залишків у їхніх рамах? Одним словом, чи мистецтво творить напрями? Назви видумують здебільше критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати мистців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні мистці, щоб звернути увагу на себе й свою нецікаву творчість. Хай собі, але фетиш напрямів є шкідливий для молодих і некритичних початківців (або й непочатківців), бо викликує дурійку епігонства. Пам’ятаймо, що мистецтво творять мистці (одиниці), а не напрями. Пікассо це знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його з шухляд ізмів!» [1, 588].