Олесь Гончар і дисиденти: щоденникова рецепція

Abstract

Місце й роль Олеся Гончара в національному соціокультурному просторі другої половини ХХ століття є очевидними та загальновизнаними. За словами М. Жулинського, перед нами «поборник діяльної духовності, яка синтезує волю народу для збереження соборності людських душ, гуманістичної святості й моральної чистоти національних ідеалів» [6, с. 7]. На сьогодні «про письменника укладені грубезні томи наукових, науково-популярних, публіцистичних праць – в Україні плідно трудяться дослідники-гончарознавці, і коло їхнє розпросторюється», – зазначає М. Степаненко в довіднику «100-літній ювілей Олеся Гончара» [17, с. 6]. М. Коцюбинська у «Книзі споминів», опублікованій у 2006 році, зауважувала, що в означеній царині «відчувається тенденція творити новий культ О. Гончара» [11, с. 267]. Цей «міф» триває і досі, й у ньому оцінки творчості письменника, як і його ідеологічної позиції та громадсько-культурної діяльності, вельми неоднозначні, почасти й діаметрально протилежні, надто коли йдеться про політичний портрет митця.