Персональна ідентичність у постмодерністській парадигмі

Abstract

Багато з того, що спостерігає особа навколо себе, повертає її до вже, здавалось би, пройденого: людина є річчю серед речей. Необхідно спочатку звернутись до того смислу цієї сентенції, що на людину постійно поширюється влада часу. Завдяки цьому вона змінюється, щось отримує, а більше втрачає. Фізіологічне старіння людини неможливо зупинити, окрім того, швидкий плин часу заважає людині дотримуватись принципів, закладених у молоді роки, радіти гнучкості власного мислення, позбавляє її гостроти морального зору. У реальному житті, коли людина говорить про тотожність із собою, тобто «вірність собі», то неявно виходить із протиставлення: ось якби їй не трапилось бути суб’єктом діяльності, на ходу усвідомлюючи її правила, от якби її ситуація була надсвітова, тоді б їй вдалося залишитися вірною собі. Тобто людина відсікає фізичну невблаганність часу в такому протиставленні через те, що як найсуттєвішу причину своїх змін починає розглядати власну активність. Один із компонентів останньої— «вписування» себе уже не стільки в природну, скільки в соціальну реальність зі всіма її інтересами, установками і обмеженнями. Складність цього процесу зумовлена надзвичайною різнорідністю, розмаїттям цієї реальності. Завдяки цьому людина наділена певним складом, будовою і внутрішніми розбіжностями. Вона подрібнена і різноманітна також у своїх проявах, їй властиві різні способи вираження себе і численні прийоми активізації. Якщо розглядати ці обставини в певний момент часу, то потрібно зважати на феномен різноманітності соціальних ролей. Якщо розглядати їх у часі, то граничним випадком такого аналізу стане ставлення до цього мінливого в часі феномена як до сукупності набору, серії часових стадій, періодів або етапів життя. Коли це так, то проблема ідентичності в часі перетворюється на питання про діахронічну єдність: за яких умов дві стадії розвитку будуть належати одному і тому ж феномену? За яких умов суб’єкт зберігається в розвитку, якщо завгодно, виживає як той самий суб’єкт? Що ж саме в індивіді сприяє такому збереженню або виживанню? Для того, щоб зафіксувати, що саме «того самого» залишається у речі і вводиться в метафізичну мову поняття «ідентичність» (від лат. — той самий). У метафізиці ідентичність охоплює такі смисли: постійність, відносна стабільність; постійність, що зберігається в ході змін; самість, що зберігається як саморегульована єдність; тотожність, що може бути ідентифікована у вигляді існуючої як «та сама» серед різноманітності речей; тотожність об’єкта з самим собою. Щодо персональної ідентичності, то серед основних смислових показників виокремлюється тотожність «Я» (свідомість, розум). Персональна ідентичність - це усвідомлення буття тієї ж самої єдності свідомості в різний час і в різних місцях, ідентифікація постійного або такого, що продовжується, єдності діяльності (персональності, індивідуальності, спрямованості, характеру) через зміну діяльності або поведінки.