Криза антирелігійної політики більшовиків в українському селі (1920-ті роки) та пошуки моделей її подолання

Abstract

Історичні реалії останніх десятиліть актуалізували значну кількість наукових проблем, пов’язаних з вивченням історії найчисельнішої в минулому соціальної структурної ланки суспільства – селянства. Його домінуюча роль в українському соціумі закономірно породжувала безліч багатовекторних зв’язків і явищ, які справляли вплив на національний історичний контекст. Однією з найхарактерніших рис селянства був високий рівень релігійності, що стала важливою складовою селянського буття. З утвердженням влади більшовицької партії у 1917 р. державна політика передбачала формування нового матеріалістичного світогляду. Марксистське положення про релігію як „вираз ілюзорного щастя” пригнобленої людини у класовому суспільстві було розвинуте В.Леніним. Він підкреслював, що релігія як реакційна ідеологія, що служить інтересам експлуататорів, несумісна з комуністичним суспільним ладом. Отже, з початку існування радянська держава опинилася в стані перманентного протистояння з селянством у площині світоглядних засад.