Український внесок у російський розкол XVII ст.

Abstract

Філософським та соціальним проблемам російського Розколу XVII ст. присвячено багато досліджень. Достатньо назвати імена О. ІІанчснка та І. Сініциної, С. Матхаузерової та М. Плюханової, Г. Прохорова, С. Зсиьковського та Г. Флоровського. Проте ця тема, а особливо український внесок у розрив московської свідомості, що призвів до виникнення нової імперської ідеології, залишається однією з центральних й сьогодні. У своїй статті автор намагається дослідити деякі напрями впливу української вченості на інтелектуальні процеси у Московщині перед та після приєднання України до Московії. Наслідком органічного неприйняття всього, що йшло із Заходу під тавром «латинских прелестей», стала ізоляція, чи, краще сказати, самоізоляція, росіян. Після падіння Костянтинополя та вторгнення турок на Балканський півострів Москва виявилася фактично відрізаною від Візантії, того джерела, з якого вона черпала ключові інтелектуальні та ідеологічні настанови. Але Московська держава не розвернулась обличчям до тогочасних європейських процесів, вона будує та перебудовує свою ідеологію на грунті візантійської традиції. Російська церква мала перетворитися з національної на наднаціональну відповідно до нових цілей, які ставила перед собою Московська держава. Але це не заперечувало її принципової відмінності від грецької версії православ’я. Таким чином, через повне підкорення доктрини церкви доктрині держави російська церква ставилася під цілковите порядкування державі.