Процес інтерпретації та ентропія у романі Томаса Пінчона «Вигукуючи лот 49»

Abstract

Безперечно, протягом останніх 30-40 років проблема інтерпретації стала однією з найбільш вузлових і значущих у сфері різноманітних гуманітарних наук. Так чи інакше стало зрозумілим, що це саме те вагоме перехрестя, де очевидним чином сходиться ціла низка надзвичайно важливих тем. Не секрет, що і семантика, і теорія референції, і теорія комунікації давно вже пережили своєрідний прагматичний поворот, оскільки фігура реципієнта отримала ключове значення. Тс ж стосується і літературної критики, де першорядну роль у цьому сенсі зіграли герменевтика, рецептивна естетика, феноменологічна критика, деконструктивізм та reader-response criticism у цілому. Натомість у традиції семіотики ми спостерігаємо, що акцент на відношенні знаків з інтерпретатором був наявний від самого початку усвідомлення семіотики як окремої науки, тому міркування як Пірса, так і Морріса доволі легко вписуються у прагматичний погляд на значення. У будь-якому разі зміщення акцентів у бік реципієнта перетворило інтерпретацію на стрижневу проблему. Метою дослідження є, по-перше, спроба проаналізувати конфлікт кількох неспівмірних образів ентропії, з яким ми стикаємося, читаючи роман Пінчона, і у зв'язку з цим підкреслити прагматичні підстави феномену ентропії. І, по-друге, розглянути особливості процесу інтерпретації з підозрілістю так, як вона конституюється головною героїнею роману. Отож в обох випадках йтиметься про дві різні площини інтерпретації. Початково ми завважуємо, що різноманітні образи ентропії доволі рівномірно розпорошені по всьому роману. При цьому цілком очевидним є те, що розміри ентропії медіуму та семантичної ентропії наприкінці твору не тільки не зростають, а й практично зникають взагалі. У цілому роман Пінчона «Вигукуючи лот 49» знаменує надзвичайно характерну ситуацію, коли початково нібито просто пошук таємничих, прихованих смислів і певного трансцендентального означуваного якоїсь миті може спричинити у людини справжнісіньку параною, і тоді вона почне підозрювати усіх навколишніх у змові проти себе. Так загострена до крайнощів інтерпретація з підозрілістю та надмірна фіксованість на енігматичних повідомленнях цілком виразно конституює параноїдальний модус існування. Отже, параноя завжди поруч?