Українська ввічливість як «наука душі».

Abstract

Принагідно зазначимо, що українська мовленнєва культура, етикет, увічливість завжди привертали увагу дослідників. Об’єктом аналізу авторка обрала категорію ввічливості, представлену в епістолярній спадщині письменників, громадських і культурних діячів XIX - початку XX ст. Цей вибір наклав відбиток на концептуальну базу дослідження та його інструментарій. Складається праця з чотирьох розділів. У теоретичному розділі, де йдеться про методологічні засади дослідження, крізь категоріальні ознаки показано зв’язок увічливості з етикетом, з’ясовано її особливості в східних та європейських комунікативних культурах (японській, корейській, монгольській, англійській, російській), на тлі яких увиразнено українську. На основі вдало сформованої концептуальної бази авторка доходить висновку, що українська епістолярна ввічливість XIX - початку XX ст. має чітко визначену структуру. Вона становить собою функціонально-семантичне поле, яке складається з двох етикетних макроподів: лексико-семантичного та лексико-фразеологічного, які поділяються на кілька мікрополів. Саме другий і третій розділи підтверджують доказовість висловленої думки. Привертає увагу й четвертий розділ роботи висвітленням різноманітних екстралінгвальних факторів та з’ясуванням їхньої ролі в утворенні маркованих етикетно-чемних мовних одиниць епістолярної ввічливості XIX - початку XX ст. Як загальний підсумок, зазначимо: лінгвістика, безумовно, збагатилася актуальним, цікавим і корисним дослідженням. На основі найновіших здобутків етнолінгвопрагматики й комунікативістики зроблено успішну спробу комплексного аналізу різноманітного й багатого фактичного матеріалу й переконливо показано, що вживання мовних стереотипів на позначення ввічливості в письмовому дискурсі відомих людей стає творчістю, або, за словами авторки, поетикою. Сподіваємося, що монографія стане базовою для низки нових досліджень української ввічливості.