«Живої пам’яті багаття»

Abstract

Про життєвий та творчий шлях Петра Линовицького написано мало. Це біографічні довідки у виданнях «Письменники Радянської України», «Письменники Полтавщини», збірках поезій «Оржиця», «Зоряна далечінь», антології поезії «Калинове гроно», журналах «Криниця», «Добромисл»; есе в праці Петра Ротача «Колоски з літературної ниви»; рецензії на твори поета пера Леоніда Горлача, Василя Захарченка, Олексія Пінчука, Валерія Шпака. Зважаючи на поки що незначну увагу літературознавців та краєзнавців до поета-краянина, нагадаємо віхи його життя й проаналізуємо основні сегменти творчості. Петро Линовицький був майстерним оглядачем письменства, щирим та вимогливим критиком, доброзичливим рецензентом. Серед його кращих літературознавчих праць варто назвати есе «Надія Хоменко», статтю про поета-земляка Івана Гончаренка «Співець землі полтавської», нарис «Чарівник довічної сполуки», присвячений Михайлові Старицькому, рецензію «Урок праці й любові» на книгу Петра Мостового «Світанки над Сулою», відзив «Про старшого мова» на збірку поезій Федора Гаріна «Червоні сполохи» тощо. На початку 1993 року Петро Линовицький переїхав до Гребінки, де працював редактором місцевого радіомовлення, брав участь у громадсько-політичному житті краю, України, писав поетичні твори. Із 1994 року й до кінця життя він мешкав у Черкасах, які опоетизував у низці творів різного часу. У віршах останнього періоду творчості струменить почуття болю за Україну, за рідний народ, який опинився в скрутному становищі. Уболіваючи за обікрадених владою співвітчизників, кризу духовності, акцентував і на своїх поневіряннях. Проте поет вірив у відродження нації, розвиток духовності, мови, культури народу. Петро Линовицький, не оправившись після жорстоких життєвий потрясінь (смерті доньки, зради рідних та друзів), ховаючись від кредиторів, потерпаючи від самотності та прогресуючої хвороби, помер 16 квітня 2002 року в місті Черкасах, де й похований.