Початок українського автокефального церковного руху на Полтавщині (1917-1923 рр.)

Abstract

Початки українського автокефального руху на Полтавщині як складової частини національно-визвольної боротьби українського народу слід шукати серед вихованців Полтавської духовної семінарії, яка була єдиним середнім навчальним закладом губернії, де переважно навчалися діти селян, міщан та сільських священиків, які близько стояли до народу. Саме тут 1898 р. склалася таємна Українська громада, на чолі якої стояли Симон Петлюра та Микола Гмиря. До її складу входило близько 30 чоловік, в тому числі такі відомі пізніше українські політичні і культурні діячі, як Іван Рудичів, Віктор Андрієвський, Пилип Капельгородський та ін. Церковні приходи УАПЦ виникали стихійно як природний потяг українців до національного самовизначення в релігійному житті. Частина їхніх прихожан мала зв’язки з повстанським рухом, що широкою хвилею розлився Полтавщиною, та підтримувала його морально і матеріально. Окремі приходи УАПЦ, не сподіваючись на легалізацію національної церкви в загальноукраїнському масштабі, робили спроби об’єднатися на регіональному рівні. Українське православне церковне братство в Полтаві утворилося 1919 р. (точна дата невідома). Раду братства очолив Кость Товкач, у минулому - випускник Полтавської духовної семінарії та юридичного факультету Харківського університету. 1917 р. він балотувався в депутати до Всеросійських Установчих зборів від Полтавської губернської організації української партії соціалістів-федералістів. До ради братства входили також Кость Кротевич (до 1917 р. - член полтавського окружного суду), професори полтавського історико-філологічного факультету Володимир Щепотьєв, Іван Рибаков та ін. Таким чином, надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавщини, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив вирішальний крок на шляху до створення національної Української автокефальної православної церкви. Та, якщо в період установлення більшовицького режиму в Україні «войовничі атеїсти» в боротьбі з Російською православною церквою схилялися до підтримки українського церковно-визвольного руху, то з часом вони побачили загрозу об’єднання українських патріотів навколо УАПЦ і почали її переслідувати, звинувачувати в контрреволюційності, петлюрівщині. Репресії радянської влади привели до повної ліквідації УАПЦ у кінці 20-х років XX століття.