Поступ автономії українських університетів у 1884-1917 рр.

Abstract

Встановлено, що статут 1884 р. перетворив університети з вільних закладів у “напіввільні”. Після прийняття реакційного статуту різко падає авторитет викладача, молодь більше не сприймає їх як своїх наставників, не довіряє слову, зрідка відвідує заняття. Схарактеризовано організаційну автономію Харківського університету: компетенцію ради – звужено; основну управлінську функцію в університеті здійснювало правління; інспекцію наділена судовою та адміністративною владою над студентами; виборність вищих посадовців освітнього закладу ліквідовано, а відновлено лише в 1905 р.; ректор не мав права розв’язувати питання, що стосувалися університетського життя, без попереднього узгодження з попечителем; викладачів обирало міністерство, при цьому часто враховувалися не наукові здобутки претендента на посаду, а його покірність владі. Проаналізовано академічну автономію Харківського університету: викладачі не мали ніякого впливу на управління університетом відповідно до нового статуту; виникла потреба повернути колишній авторитет професорів за рахунок більш широкої організації практичних занять, заснування наукових і літературних гуртків, облаштування студентських гуртожитків. У зв’язку з цим професорам доводилося працювати в тяжкій атмосфері, яка не сприяла підйому їхнього духу й енергії, але навіть за таких умов викладачі намагалися сумлінно виконувати свій обов’язок і бути науково продуктивними. Стало можливим отримання наукового ступеня без захисту дисертації (Honoris causa). Висвітлено організаційну автономію Київського університету: у процесі обрання кандидатів на посади ректорів, деканів, професорів, міністерство керувалося так званою “благонадійністю” претендентів, саме тому багато прогресивних науковців опинилося за межами вищих навчальних закладів. “Тимчасові правила про управління вищими навчальними закладами відомства Міністерства народної освіти” (1905 р.), проект нового статуту повернули певну самостійність вишам: рада університету мала право обирати ректора, ад’юнктів, професорів, факультетські збори – деканів і секретарів; керування інспекцією перейшло до повноважень ректора, обов’язки інспектора виконував проректор, якого призначали з числа професорів. Репрезентовано академічну автономію Київського університету: навчальний процес контролювали попечитель та міністр освіти; розклад занять обов’язково затверджували в міністерстві; ретельній перевірці підлягала навчальна діяльність професорської колегії. Міністерство, помічаючи негативний вплив статуту на розвиток науки, навчально-виховного процесу, змушене було звернутися до освітян з проханням висловити пропозиції щодо удосконалення вимог, якими мають керуватися університети у своїй діяльності. Унаслідок цього оприлюднено низку записок-відповідей професорів, зокрема і Київського університету, у змісті яких обґрунтовано посилення автономії вищих навчальних закладів задля покращення якості освітнього процесу.