Трагедія полтавських кобзарів

Abstract

Кобзарство впродовж віків було частиною української національної культури, оберегом її духовності та самосвідомості. В часи найжорстокішого іноземного гніту кобзарі рятували українців від морального занепаду та духовної загибелі, вселяли в них дух свободи і національної гідності. Мандруючи від села до села, вони заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і дум, були живими носіями української історії. Українська революція 1917-1921 рр. відкрила шлях до бурхливого розвитку кобзарського мистецтва, створення творчих колективів народних співців. Частина кобзарів взяла безпосередню участь у Визвольних змаганнях українського народу, щоб своїм співом надихнути на боротьбу і скріпити дух оборонців рідного краю. Кобза, ліра, бандура споконвіку в Україні вважалися “священними інструментами”, а кобзарів, бандуристів, лірників називали в народі “Божими людьми”. Вони були не просто музикантами, які розважали людей своїм співом та грою. Народні співці будили совість народу, були його наставниками, носіями християнської віри, високої моральності та духовності. Першою за часів Української держави гетьмана П. Скоропадського - 1918 р. - виникла капела бандуристів у Києві, а під час більшовицької політики українізації (дерусифікації), 1925 р., - в Харкові і Полтаві. Вони стали головними центрами і мистецькими лабораторіями кобзарства в Україні. Організатором і керівником Полтавської капели бандуристів був Володимир Андрійович Кабачок (1892-1957). Полтавська капела бандуристів підтримувала тісні стосунки з такою ж капелою в Харкові. Завдяки творчій діяльності київської, харківської та полтавської капел бандуристів в Україні народилося декілька професійних і десятки самодіяльних ансамблів, які пропагували безцінні скарби народної творчості. Однією з перших на Полтавщині виникла самодіяльна капела бандуристів у Великих Сорочинцях (протягом 1925-1936 рр. село мало назву Нероновичі. А тим часом проголошена більшовиками на початку 1920-х рр. політика українізації (дерусифікації) притихла й намітився перехід від “кооперативного соціалізму” до форсованого будівництва “світлого комуністичного майбутнього”. Почалося гоніння на будь-які прояви українського національного життя. 1937 р. в СРСР розпочався “великий терор”, коли знищення людей відбувалося за планами (лімітами), які доводилися на місця з Москви. Дійшла черга і до полтавських кобзарів та священників УАПЦ, які ще залишалися живими після двадцяти років гонінь і терору, їх почали підводити під “розстрільні статті” Кримінального кодексу УРСР (антирадянська діяльність, участь у контрреволюційних організаціях тощо). Після знищення миргородських кобзарів їхні самодіяльні об'єднання на Полтавщині остаточно припинили своє існування. Діючими залишилися лише декілька професійних ансамблів з ретельно підібраним репертуаром дозволених музичних творів, які існували при державних установах культури і були частиною пропагандистського апарату комуністичної партії. Слід мати на увазі, що арешт українських патріотів відбувся в “рік великого перелому”, в ході якого ламався звичний уклад і долі українців, коли почали втілюватися в життя фантастичні плани будівництва в Україні соціалізму сталінського зразка.