З роси і води!

Abstract

Письменник, бува, вичерпується до дна і тоді постає перед дилемою: що далі? Анатолія Дімарова важко уявити “вичерпаним”. Понад півстоліття активної праці в літературі його не тільки не втомлюють, а додають з роками ще більшої енергії, і на книжкових полицях читачів з’являються нові й нові твори. Вже було й на лінь почав скаржитися (в інтерв’ю причіпливим газетярам), уже й автобіографічну повість “На коні й під конем” (1972) та двокнижні мемуари (“Прожити й розповісти”, 1997, 1998) опублікував, але після того, дивись, з’явилася спочатку книжка оповідань та ґрунтовно доповнена “Поема про камінь” (“Зблиски”, 2002), потім – “Божа кара” (2009), у якій – одна з кращих його повістей “Сповідь стукача” та ціла низка менших і більших повістей, новел і етюдів. Посилився в цих творах іронічний погляд письменника на життя, а загалом вони пройняті тугою за втраченим поколінням останніх десятиліть нашого нібито й “розшнурованого” і водночас – непевного у своїй незалежності-залежності життя. Серед тих “утрачених”, мабуть, найколоритнішими вийшли агент-стукач зі згаданої повісті та його коханка “в червоному”, через яку й “потрапив на гачок” до ще зовсім недавніх кадебчуків і став нібито кадебешним стукачем мимо власного бажання. З волі чи не з волі йому стукалося протягом значного шматка життя, але як особистість він через те виявився втраченим і для себе, і для свого часу. Уся таїна письменницької творчості, як знаємо, в пошуках форми. А форма – це стиль. А.Дімаров намагався змінювати його зовнішні ознаки в кожному новому творі, але внутрішньо залишався таки незмінним: трохи реалістичної психоаналітики, трохи іронії, а загалом – прив’язаність до земних турбот і того барокового романтизму, без якого українська література не уявляє себе ще з часів пізнього Сковороди та молодших за нього Гоголя й Шевченка. А. Дімаров, попри те, що теж бачить у світі немало суто нашого паскудства (“втрачене покоління”!), помічає в ньому й ось таке диво, яке явилося йому в далекому Таджикистані. Тому він і “невичерпний” і настроюється на пошуки нових і нових життєвих див. За умов, коли літературу засмічено бозна-яким постмодерним непотребом, це обнадіює. Бо ж виявляється, що ще жива література, з якої є що процитувати, в якій діамантами можуть висвічувати слова про незнищенність людської краси на землі.