Трагічна Зеровіана

Abstract

Яскрава і багата Зеровіана бере свій початок із містечка Зіньків на Полтавщині, де побачили світ і під пильним батьківським оком зробили перші кроки в життя майбутні видатні українські письменники, вчені, педагоги, медики... А проте повели їх, талановитих братів і сестер Зерових, тернисті дороги в гекатомби історичних трагедій, розкидали по світах, щоб зіпхнути в провалля зневіри, загибелі й забуття. Як і ввесь український народ за комуно-імперської тиранії. ...Серпень 1934 року. Київ. Родина Зерових востаннє зібралася разом. Збереглося дорогоцінне фото, зроблене земляком П.М. Юрченком у Ботанічному саду. Ще всі живі: батьки Костянтин Іраклійович і Марія Яківна, сини Микола (з дружиною Софією та сином Костиком), Дмитро, Костянтин (з дружиною Вірою), Михайло, Георгій; доньки Олена й Валерія (з чоловіком Іваном Іщенком). Це були їхні останні більшменш спокійні, щасливі дні... Завдяки підтримці батьків й одне одного всі діти Зерових здобули гарну освіту та знайшли улюблену працю: Микола (1890–1937) став професором-літературознавцем, письменником; Дмитро (1895–1971) – доктором біологічних наук, академіком, старшим науковим співробітником і директором Інституту ботаніки АН УРСР; Кость (1899–1979) 1926 року закінчив Київський інститут народної освіти (факультет професійної освіти, біологічний цикл), згодом став кандидатом біологічних наук, старшим науковим співробітником Інституту гідробіології АН УРСР; Михайло (1901–1963) – у 1920-х роках закінчив Київський інститут народної освіти, за фахом учитель-філолог, письменник; Олена (1903–1939) – закінчила стоматологічний факультет Київського медичного інституту, працювала лікарем у Дашеві на Вінниччині; Георгій (1908–1956) – закінчив Київський політехнічний інститут, працював інженеромконструктором на стратегічному авіазаводі під Москвою; Валерія (1912–1982) – закінчила Київський фармакологічний інститут, працювала в аптеці в Дашеві. Проте за цією зовні успішною статистикою – страшні життєві катастрофи... Складні часи настали для родини Зерових уже 1917 року – з початком революції... Розорене родинне гніздо: 3 листопада 1937 року в Сандормоськім урочищі в Карелії згасла зірка життя Миколи Зерова. 7 грудня 1956 року самотньо помер від сухот у Москві брат Георгій. 12 березня 1963 року на вимушеній чужині в Аугсбурзі (Німеччина) перестало битися серце брата Михайла (Михайла Ореста). 20 грудня 1971 року прямо на роботі раптово помер брат Дмитро (похований на Байковому кладовищі). 28 вересня 1979 року не стало брата Костя (похоронений на Беркоцях). Люберці на Московщині дали останній притулок сестрі Валерії (померла 16 вересня 1982 року)... А проте – Україна, Росія, цілий світ нині знають про цих людей, і прокладеними ними дорогами йдуть нащадки, учні, шанувальники, плекаючи духовну невмирущість. Тож “родинне вогнище Зерових”, без сумніву, палахтить незгасно і зігріває. Горить свіча пам’яті братів Зерових – обдарованих літераторів, патріотів, гідних нащадків козацького роду. Стоять і сьогодні вони на сторожі рідного слова, даючи кожному з нас урок мужності і застерігаючи на майбутнє. Про всяк випадок..