Віршований роман “Скелька” Івана Багряного: особливості поетики

Abstract

Одним із перших романів у віршах в українській літературі ХХ століття став історичний віршований роман Івана Багряного “Скелька”. Своєю появою він засвідчив окремішність від інших віршованих романів, написаних у 1920–1930-х рр.: на відміну від сучасників, автор “Скельки” не лише чітко й однозначно дав своєму поетичному витвору жанрове означення “роман у віршах”, а й докладно обґрунтував причини написання твору саме цього вельми непростого жанру. Вибір жанрової форми став своєрідним творчим викликом добі, бо відрізнявся від соцреалістичних канонів не лише змістом, а й формою – елеґантною та стрункою. Тож, очевидно, невипадково автор єдиної на час написання твору схвальної рецензії на “Скельку” Іван Ярмолинський називає її романом у віршах. Підґрунтям віршованого роману стали народні перекази й легенди про антикріпацьке повстання у ХVІІІ столітті селян с. Скельки, що на Полтавщині, проти московських ченців Скельського монастиря. Достовірних історичних даних ані про заснування монастиря, ані про саме повстання, внаслідок якого монастир було знищено місцевими селянами під проводом Данила Чорного, на сьогодні не існує. Отже, за слушним твердженням Миколи Васьківа, “питання про документальну основу “Скельки” залишається відкритим”. Іван Багряний по-новому переосмислює народну легенду про героїв-повстанців, надавши їй чіткої окресленості характерів та влучно розставивши ідеологічні акценти, зосередивши свою творчу уяву на національно-історичній проблематиці, екстраполюючи події ХVІІІ століття на сучасні йому україно-російські взаємини. Завдяки опозиції “сучасне/минуле” поет легко переносить трагічні, але водночас і славні, героїчні події на канву реалій 1920–1930-х років, спонукаючи читача зробити єдино можливий висновок: боротьба селян проти кліру Скельського монастиря є передовсім не класовою, не антирелігійною, а національною за своєю суттю. Стилістичні фігури єдинопочатку та єдинокінця замикають сюжетне коло роману у віршах, який і починається, і завершується однаковими строфами. Анафора й епіфора виступають прикметними рисами “Скельки”, надаючи їй неповторних жанрових рис та слугуючи одним із покажчиків твору-симбіонта, його стилістичною візитівкою. Використовуючи композиційний засіб антиципації, поет вдається до таких прийомів, як віщі сни, віщі знаки, алюзії, авторські ремарки, наскрізні образи-символи, народні пісні. Структурна й змістовна трансформація легендарного матеріалу, застосована Іваном Багряним у “Скельці”, покликана змінити історико-культурологічні акценти, що почали насильно прищеплюватися українській літературі, наприклад, осмислення подій ХVІІ–ХVІІІ століть, а також сприяє корінній зміні погляду на українську творчість – і народну, й авторську: українці можуть і здатні боротися за свою свободу – так було і так буде в усі віки, – стверджує поет, використовуючи для цього легендарний матеріал та проводячи художні паралелі зі становищем українства у ХХ столітті.