Пророчий вірш-симфонія Миколи Вінграновського

Abstract

Затишно, тепло, звично Слову на долоні мови, бо ця тепла долоня, як і добра, ніжна материнська рука, завжди підтримає, пригріє, захистить. Для поета Слово – це його дитя: він плекає Слово, пестить його, вірить у нього і довіряє йому всі свої думки й почуття. Поет у мові відкриває Слово, яке промовляє його голосом, його інтонацією, яке на долоні мови записує тільки йому притаманні образи. Миколі Вінграновському боліло Слово. Про характерний біль – муки творчості – не йдеться. Мова про особливий усепланетарний біль: поетові болить Слово його народу, по яке прийшов невблаганний, невмолимий, неодмінний час, що нікому спуску не дає, нікого не жалує. Улюблена форма поетичного висловлення Миколи Вінграновського – безособові синтаксичні конструкції із прислівниками чи безособовими дієсловами в ролі головних членів. Усі ці безособові конструкції, передаючи глибинну семантику “стан людської душі”, “емоційні переживання ліричного героя”, мають додатковий стилістичний компонент: “емоції всеохопні, непередбачувані, які важко висловити звичними оцінними словами і фразами”. Це гімн Слову, виспіваний поетом, гімн його животворящій силі, його мужності й ніжності, його здатності бути трепетним і шовковим, солодким і солоним. Слово, напоєне серцем, слово, що дає людям надію, що прорвалося крізь хрести і прах, крізь пил віків, і хоч все в сльозах, але пробилось, вижило, зоріє, справді, горить на устах поета й запалює душі читачів.