Україна – його молитва, його розпука вікова

Abstract

За рисою “вдача” Олесь Гончар поділив українців на дві категорії: “порода хитрих” і “порода безхитрісних”. Перша категорія – це ті “унтери, що тримали колись на собі імперію, постачали кадри держимод, а до другої категорії – “безхитрісних, відкритих натур”, яких “формували походи, козацька степова воля, життя в товаристві”, які “дозволяли собі розкіш жити розкуто”, не захищалися “панцирем лицемірства й холуйства та інтриганства” і через це діставали “отруєні стріли”, – належить талановитий журналіст, поет Олександр Тарасенко. Частенько лихі стріли наздоганяли цього неординарного лубенця, згустилися вони над ним і сьогодні. А все тому, що за сміливе і правдиве слово всякчас була понадміру висока плата. Не всі, хто його виборював, вистоювали до кінця, траплялося, ламалися, переходили на інший бік барикад, цілилися і стріляли в колишніх своїх однодумців. Останнє аж ніяк не стосується Олександра Васильовича. Шлях нелегкий випав цьому полтавцеві: голодне й холодне повоєнне дитинство, напівсирітство. Трудовий стаж розпочав чотирнадцятилітнім у “рідному колгоспі” (працював за трудодень, за шматок глевтяка, за глизяву галушку), закінчив заочно місцеву середню школу, відбув військову службу на Житомирщині. Прагнув стати студентом факультету журналістики Львівського військово-політичного училища, та не судилося: “Після відповідного вивчення органами біографії моїх рідних, – розповідає Олександр Васильович, – зрозумів, що мої устремління марні”. Колишньому багаторічному директорові Будинку культури, активному культармійцеві до велося добре потрудитися, аби “з волі Бога крізь заплутане життя” вийти на широкі журналістські простори, стати редактором першої демократичної газети на Лубенщині “Поклик”, 2005 року заснувати обласний загально-політичний та літературно-мистецький часопис “Майдан СВОБОДИ”. Кожна з його творчих граней – журналістика, поезія, громадська діяльність – самобутня, цікава, освітлена мудрістю, рясна здобутками. Про політичну діяльність Олександра Тарасенка говорити не будемо. Вона невідривна від плину життя в Україні, якій він сповна віддав себе, якою живе і за яку ладен “душу погубить”. Високих нагород ювіляр не чекає, йому не до вподоби чиношанування, офіційні учти. Знаємо, що ніжним, палким, ясним словом у день уродин до нього, усрібленого сивиною, умудреного великим життєвим досвідом, добутим із товщі народної, змореного щоденними турботами, але вольового, твердого в намірах, озветься багато людей, яким він освітлив шлях, подарував миті прекрасного спілкування, яких причарував своєю свіжою й багатою на роздуми лірикою, заворожив соковитою публіцистикою.