Перші українські юнацькі організації Полтавщини на початку ХХ століття

Abstract

Наприкінці XIX століття український національно-визвольний рух уже став реальною політичною силою в підросійській Україні. Його розвиткові сприяла діяльність визначних діячів української культури (О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, М. Лисенка, Лесі Українки та ін.), робота громад, які об'єднували інтелектуальну еліту української нації, виховану на автономістських засадах М. Драгоманова, та соціальна напруга в суспільстві, що вилилася в масові революційні рухи. На політичну арену вийшло нове покоління української інтелігенції, яка вже не задовольнялася самою лише культурницькою та просвітницькою діяльністю, а прагнула здобути національні й політичні права для свого народу. Важливу роль у пробудженні національної самосвідомості молоді відіграла поява Революційної української партії (РУП) - першої в підросійській Україні політичної партії, проект програми якої у вигляді маніфесту “Самостійна Україна” написав М. Міхновський. Перші гуртки революційної учнівської молоді Полтавщини з’явилися під час Російської революції 1905–1907 рр. Перша спроба їх об’єднання в монолітну організацію соціалістичної спрямованості була зроблена в Ромнах у серпні 1905 р. Ініціатором виступив учень місцевого реального училища Микола Скибін. Центром революційного бродіння молоді в Полтаві залишалася духовна семінарія. 21 листопада 1905 р. її вихованці влаштували літературно-музичний вечір, який став справжнім тріумфом українського національного духу. Восени 1906 р. полтавські семінаристи надіслали вітання київським студентам, які вимагали відкриття українознавчих кафедр в університетах. Гуртківці видавали надрукований на гектографі журнал під назвою “Розсвіт” і нелегально поширювали його серед семінаристів і жителів міста. Гуртківці також друкували на гектографі заборонені поезії Т. Шевченка і поширювали їх, окрім семінаристів, серед вихованців Кадетського корпусу і дівочої гімназії. Крім того, члени підпільного гуртка семінаристів нелегально поширювали серед полтавців брошури: “До боротьби. Пісні свободи” (Харківське видання), “У.С.Д. Добра порада в лиху годину” (місце видання не вказувалося) та ін. Українські патріотичні та революційні настрої знаходили прихильників і серед учнів інших навчальних закладів Полтавщини. У період столипінської політичної реакції серед полтавців продовжувала ширитися ідея національного визволення України, охоплюючи всі верстви українського суспільства і в першу чергу учнівську молодь. Така тенденція пояснювалася, з одного боку, діяльністю українських політичних партій, а з другого – розширенням мережі освітніх закладів і збільшенням контингенту учнів у них. Освіта ставала все більш доступною не лише для привілейованих класів суспільства, але і для дітей із селянських родин. Українські юнацькі гуртки і групи, які виникли як національно-просвітницькі організації, поступово політизувалися, втягуючись у загальне русло українського національно-визвольного руху. Одні з них стояли на традиційних для більшості українських партій засадах автономізму, інші – з властивим для юнацтва максималізмом гуртували майбутніх борців за свободу і незалежність своєї Батьківщини. Через свою мало чисельність “Юнацькі спілки” не були серйозною загрозою для російського самодержавства, але український характер їхньої діяльності став підставою для переслідування. Відразу ж після конференції в Полтаві українські юнацькі гуртки були розгромлені, а близько 15 їхніх членів заарештовані.