Від синестезії до оптичного театру. До 75-річчя С. Зоріна

Abstract

У полі сучасної культури, як і в інші часи й у інших сферах людської діяльності постійно відбувається рух, в якому взаємодіють дві протилежні сили: доцентрова і відцентрова. В результаті їхньої боротьби окремі явища періодично потрапляють до центру уваги суспільства, а інші опиняються на периферії. Так відбувається і з явищем світломузики, відомої з давніх давен. Наразі зовсім не актуальна тема раптово спливла у медіапросторі завдяки дослідженню Яніни Пруденко «Кибернетика в гуманитарных науках и искусстве в СССР» [3], в якому висвітлювалась діяльність українських винахідників: Флоріана Юр’єва, Сергія Зоріна, Наталії Крюковської, Євгена Голубовського, Ігоря Патлажана, Даніеля Фрідмана, Ігоря Скальського, Левка Дутківського та ін. У межах проекту Відкритого архіву українського медіа арту ця наукова розвідка розкриває історію міждисциплінарних експериментів українських художників, композиторів, науковців, інженерів, які продовжували ідеї В. Баранова-Росіне, О. Скрябіна, М. Чюрльоніса та ін., намагавшихся через живопис і технічні пристрої передати свій синестетичний досвід бачення музики. Термін синестезія походить від грецького synaisthesis, – спільне або одночасне відчуття, на відміну від „анестезії”, що означає повну відсутність будь-яких відчуттів.