«А мене село не відпускає...»: образ малої батьківщини у віршах Лідії Віцені

Abstract

Кожен українець, де б і як довго не мешкав, відчуває нерозривний зв’язок зі своїм селом, містом, краєм, бо, як писав Василь Симоненко в поезії «Люди – прекрасні…», рідна земля міцно тримає, окрилює, спонукає діяти. І не лише його одного. Це ж саме можна сказати й про Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесю Україн - ку, П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, Л. Костенко, ї Н. Хоменко, П. Скунця, В. Мирного, М. Булаха, М. Казидуба та ін., хто в художніх творах мовить про ті куточки України, до яких із дитинства душею прикипів навічно. У постійному внутрішньому діалозі з батьківським краєм, улюбленою Дібрівкою, що на Миргородщині, перебуває й сучасна полтавська письменниця та журналістка Лідія Віценя.