Релігійний плюралізм як визначальний критерій стабільності міжконфесійних і суспільних відносин

Abstract

Релігійний плюралізм як фундамент релігійної свободи вперше заявив про себе в епоху Реформації, однак був обставлений рядом застережень. Католицька церква з самого початку його не визнавала і вважала «протестантською єрессю». Протестантські течії поставилися до плюралізму і використовували його інструментально, тобто як можливість захищати особисту свободу релігії і не надавали йому сутнісного, універсального значення. Вперше про релігійний плюралізм ґрунтовно – з позицій трактування релігійної свободи, позитивного ставлення до нехристиянських релігій та екуменізму – заявлено на II Ватиканському соборі (1962-1965). Час, що минув відтоді, не зняв цієї проблеми з порядку денного світового християнства та інших релігій. Події початку третього тисячоліття, що відбуваються у світі й Україні зокрема, засвідчують надзвичайну актуальність цієї проблеми. Етнорелігійні, міжконфесійні, державно-церковні, суспільні, міжлюдські відносини були б прозорі й стабільні, толерантні й гуманні, якби насамперед церкви, релігійні спільноти і за їх прикладом держава і суспільство визнавали релігійний плюралізм як наріжний камінь у фундаменті свободи совісті й релігійної свободи, стабільності суспільних і міжконфесійних відносин.