Духовно не окупований: українець Олексій Неживий

Abstract

Певно, Олексій Неживий не міг передбачити / по- вірити, що в сучасній Україні розпочнуться військові дії, точитимуться криваві бої, що сила-силенна люду зрушить зі свого місця, піде / поїде / вимушено переселиться в інші краї / області / держави. Зірветься зі свого, а таки свого Луганська й Олексій Іванович та прибуде на Полтавщину першого немирного року – 2014-го. Візьме із собою дружину Людмилу, доньку Оксану, кілька валіз із книгами (то лише дещиця з домашньої тисячатомної бібліотеки), сумку з документами – і вже не в Луганську, де мешкав від 1980 року, де навчався в педагогічному інституті, де із 15 серпня 1984 року перебував на викладацькій роботі. Уже не в Луганську, але й у Луганську, бо він, О. І. Неживий, професор, доктор філологічних наук, кандидат педагогічних наук, літературознавець, краєзнавець, прозаїк, публіцист, журналіст, автор понад 400 наукових і науково-публіцистичних публікацій із різних галузей гуманітаристики, своєю невсипущою працею тримає оборону рідного українського Сходу.