Автобіографізм роману Олеся Гончара "Людина і зброя"

Abstract

Життєпис Олеся Гончара непростий. Народився він 3 квітня 1918 року, за твердженням його старшої сестри, не на Полтавщині, в Слободі Сухій, а в передмісті Дніпропетровська, де зовсім молодою померла його мати. В автобіографічних “Письменницьких визнаннях” Олесь Гончар з теплотою згадує дідуся й бабусю - материних батьків, - до яких відвезли його, маленького, на виховання. А жили вони в Слободі Сухій. Ось так майбутній письменник поріднився з Полтавщиною, щедрою на квітучі соняшники й таланти. Отже, першим мовним, етнічним і естетичним джерелом, із якого напився Олесь Гончар, був багатющий і розмаїтий світ полтавської природи, прекрасної говірки, великої, суворої і безмежно лагідної доброти простих сільських трударів. Утіленням людяності і обдарованості рідного народу стала для нього бабуся - неписьменна жінка, образ якої назавжди закарбувався в пам’яті. “Без неї, - писав у згаданих “Визнаннях”, - я, мабуть, не став би письменником”. Роман “Людина і зброя” написаний із позицій правдивого зображення “війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом”. У цьому творі немає відчуття тріумфу перемоги, але характери героїв, їх мужні, а то й героїчні вчинки (кволий, зовсім не військового вигляду Духнович підриває гранатою склад авіабомб, свідомо йдучи на смерть) переконують читача в перемозі над ворогом. Життєвий досвід, творчий задум Олеся Гончара дали можливість зобразити війну глибоко і багатогранно - від героїзму студбатівців і кадрових воїнів до бездарності окремих командирів, бездушних керівників. Війна, як явище протиприродне, антилюдське, засуджується автором.