Образ народного виконавця як виразника етнокультурних цінностей в українських народних думах і турецькій уснопоетичній творчості

Abstract

Виспівуючи народові думу, оповідач – творець і виконавець – як носій духовних цінностей, народної моралі, етики, естетики, намагався злитися з повсякденним буттям свого народу, увійти в його склад, вказавши слухачам на важливість у виборі того, що є корінням морального життя, морально-етичним первнем, адже так лише можна протистояти злу, безчестю несправедливості. Прикладами цього є думи: «Втеча трьох братів із города Азова», в якій засуджується зрада родових цінностей; «Про Хмельницького та Барабаша», в якій ідеться про кару на смерть за зраду козацьких принципів; «Оренди», «Сестра і брат» з їх ідеєю покарання тих, хто посягнув на козацьку честь та закликом не бути байдужим один до одного, та інші. Відтак, можемо говорити про позапросторовість, позачасовість буття кобзаря й лірника, а, отже, й про сакралізацію його образу, яка «постійно присутня в подальшій діяльності співця і проявляється в усіх вимірах співоцького буття» (Савчук, 2017, с. 148).