Болюх як бароко

Abstract

На густо населених картинах Миколи Болюха кожен зайнятий своєю справою: вершник гарцює, генерал воює, жінки чека­ють, хлопці мріють, янголи літають. Усе на­чебто правильно, але не зникає відчуття, що десь ховається підміна: і вершник з папіросної коробки, і хлопці підстаркуваті, і жінки занадто покірні. Чи не та це тотальна іронія, якою так пишається постмодерне воїнство? Суміш іронії та небесних висот як міц­ний емоційно­-інтелектуальний коктейль із терпким присмаком таємниці лоскоче нерви, збуджує уяву, посилає творчі імпульси. Микола Федорович любить повторювати, що його справа – писати, а не пояснювати, бо кожен глядач має право на своє розуміння й свої асоціації. Це твердження цілком збігається із законами мистецтвознавчої школи рецептивної естетики, що активно відстоює права людини, яка сприймає художній твір. Художник любить баро­ко, не те далеке, покручене декораторами французьких монархів, і не те безмежне слов’янське, що розлилося риторикою повчання. Бароко в Болюха – це ажурне пле­тиво образів неправильної форми, композиційна асиме­трія, не прийнята реалізмом, тотальна іронія, що вбиває романтику, це чорні перлини філігранних ідей, це різома думок...