La culture ukrainienne, renaissances et repressions. Une vue a partir de la France

Abstract

Археологічні дослідження в Україні виявили виняткові об'єкти, такі як неандертальські поховання та стоянки в Криму, ареали палеоліту з житлами із кісток мамонтів на середньому та верхньому Дніпрі, поселення часу неоліту, протоміста трипілля, скіфські кургани, грецькі колони на Чорному морі та середньовічні міста Київської Русі. Всі вони заслуговують на те, щоб бути внесеними до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Культура України, це, безумовно, її історія та археологія, але це також її мова, література, мистецтво, ремесла. Важливо поширювати інформацію, знання, виставки у країнах світу, де не знають, або занадто мало знають про це. Не є винятком і Франція, і слов'янські країни. Великий французький лінгвіст Антуан Мейє (1866-1936), завідувач вірменської кафедри в Інституті східних мов (1902 р.), професор Колеж де Франс (1905), академік, великий фахівець у галузі індоєвропейських мов, став автором першої антології української літератури, виданої в 1921 р. Вона з’явилася, звичайно, не випадково і пов'язана з першою незалежністю України (1917-1920). Її відкривають у французькому перекладі тексти Нестора Літописця, «Слово про похід князя Ігоря» часів Київської Русі. Завдяки цій антології ми відкрили у Франції Івана Котляревського, батька нової української літератури. Це класичний автор пародійної Енеїди (1798) в традиціях італійського Лаллі (1633) і французького Скаррона (1648), який мав багато послідовників у цьому жанрі, як брати Перро, автори знаменитих казок. Велике ілюстроване видання «Енеїди» 1970 р. мало значний успіх в Україні, яке все ще чекає подібної його публікації у Франції. І. Котляревський також є автором першої романтичної драми «Наталка Полтавка» (1819), яка відкриває другий ренесанс української літератури. Іншим прикладом є Г. Квітка-Основ'яненко з його повістю «Маруся» (1834) і Куліш з його історичною епопеєю «Чорна Рада»(1858). Зайве говорити про те, наскільки відомим у Франції є національний поет Тарас Шевченко. Його «Кобзар» був повністю перекладений французькою мовою. У 2010 р. ми з кількома колегами поверталися зі з'їзду дослідників доісторичного мистецтва, що відбувся в м. Тараскон-сюрр'єж. В очікуванні потяга в цьому місті, яке налічує трохи більше трьох тисяч жителів, пересічний француз, почувши розмову про Україну, підійшов і почав читати вірш Т. Шевченка в повному обсязі. У цю ніч ми пишалися французами! Друга половина ХІХ – ХХ ст. нам відома завдяки іншій антології української літератури, виданійй в 2004 р. фахівцями з україністики INALCO обсягом 1200 сторінок. Цей результат роботи багатьох перекладачів є своєрідним довідником з української літератури у сучасній Франції. У другій половині ХІХ ст. відбувся значний розвиток української літератури, і це, незважаючи на обмеження і заборони, введені урядами Російської та Австро-Угорської імперій, щоб обмежити вивчення і використання української мови. Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Леся Українка є одними з найбільш знакових фігур цього літературного періоду завдяки їх участі в більш широкому культурному русі, інтересу до давньої історії, археології, етнографії, народних ремесел та ін. Особливо згадаємо прекрасний французький переклад Меркаде знаменитого роману «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, за сюжетом якого режисер вірменського походження С. Параджанов зняв у 1965 р. один з кращих кінофільмів світового кіно. Українська опера відома завдяки імені великого композитора Миколи Лисенка (1842-1912), автора опер «Тарас Бульба» і «Наталка- Полтавка». Українські художники грали велику роль на рубежі століть у підтримці сучасного мистецтва, футуристичного руху (К. Малевич, Д. Бурлюк, С. Делоне), які включали яскраві кольори і геометрію українського декоративного мистецтва в сучасне мистецтво. Народне декоративно-прикладне мистецтво, відоме своїми мерехтливими квітами і геометричними та квітковими мотивами на вишитих рушниках, вишиванках, надихали багатьох художників. Французи знають їх з прекрасної праці синтетичного характеру Валентина Маркаді (1990). Заслуговує бути перекладеною на французьку мову і опублікованою низка досліджень українських авторів під керівництвом етнографа і музейника Г. Скрипник. З радянської літератури запам’яталися саме книги, які були написані з болем, видані підпільно й читалися таємно. На жаль, західна інтелігенція після Першої та Другої світових воєн, надто захоплена неомарксистською пропагандою, не надавала належного значення українській літературі, якого вона заслуговувала, що з часом, на щастя, виправляється з 1980-х рр.. Українська література того часу, відома у Франції, це всього дві книги, але вважаю їх основними – «Жовтий князь» Василя Барки (1908-2003) і «Сад Гетсиманський» Івана Багряного ( 1906-1963). Перший простежує наслідки Голодомору, а другий – життя у тюрмах ВЧК–НКВД. Сучасні історіографічні дослідження мають важливе значення для реконструкції цих репресій та поіменного виявлення жертв. І очевидно, що самі українці сміливо виконують цю роботу формування історичної пам'яті. Археологія України кінця XIX століття. Три основних фігури знаменують початок археології в Україні: В. Антонович (1834-1908), професор історії Київського університету, провідний дослідник старожитностей України з 1863 до 1880 рр.; Вікентій Хвойка (1850-1914), великий археолог і засновник кафедри археології Національного історичного музею в Києві; Федір Вовк (1847-1918), батько російської передісторії та етноантропології українського народу. Археологія Російської імперії вельми українська: шість з перших чотирнадцяти з'їздів археології відбулися в Україні (Київ 1874 р., Одеса 1884 р., Київ 1899 р., Харків 1902 р., Катеринослав 1905 р., Чернігів 1908 р.). Катерина Скаржинська (1852-1932) є великою і, водночас, невідомою фігурою української культури, чиє життя і діяльність були майстерно відтворені О. Супруненком (2000). Вона є прикладом, гідним наслідування у культурній діяльності на місцевому рівні: створення регіонального музею археології та етнографії, відкритого для загального огляду, бібліотеки, школи грамотності та просвітництва, проведення конференцій, екскурсій тощо. Після революції 1905 р. заснований К. Скаржинською музей поблизу Лубен став у 1906 р. основою музею у Полтаві. Ф. Камінський (1845-1891), який помер занадто рано від туберкульозу у віці 46 років, є відкривачем стоянки Гінці поблизу Лубен (першої палеолітичної стоянки, виявленої в царській Росії). Він був першим куратором музею К. Скаржинської, чиї колекції він упорядкував за науковими принципами. Привертає увагу, що ці культурні заходи в Лубнах були інтегровані в ширший рух соціального реформізму, який підтримували ліберальні прогресивні аристократи, підприємці, чиновники, представники інтелігенції, вчителі, художники. Археологічний комітет. Біля витоків його створення стояли такі відомі вчені як Ф. Шміт (1877-1937), М. Біляшівський (1867 -1926), Л. Чикаленко (1888-1965), М. Макаренко (1877-1938), В. Козловська (1889-1956). У 1921 р. він налічував п'ятнадцять членів. У 1922 р. створюється комісія археології (ВУАН), що працюватиме до 1932 р., у складі О. Новицького (1862-1934) (голови), Н. Заглади (1938), М. Рудинського (1887 -1958), В. Данилевича (1872-1936) (секретар), М. Макаренка (1877-1938), Д. Щербаківського, А. Носова (1883-1941), В. Козловської (1889-1956), К. Мельник-Антонович (1859-1942), В. Осьмака, П. Курінного (1894-1972), Ф. Ернста (1891-1942). У 1934 р. створено Інститут матеріальної історії (Інститут археології), до наукового складу якого увійшли Ф. Козубовський (1895-1938), Т. Moчанівський (1899-1938), М. Рудинський (1887-1958), М. Макаренко (1877-1938), В. Петров (1894-1969), В. Маслов (1885-1959), І. Moргілевський (1889-1942), К. Корчак (1897-1937), С. Магура (1897-1938), Н. Заглада (1938), Е. Дзебановський (1892-1954) Т. Гавриленко. Цей рік став початком ідеологічних чисток у колективі Інституту з приїздом у 1934 р. з Ленінграда випускника Комуністичного університету М. Ячменьова (1893-1947) на посаду заступника директора. З 1938 по 1940 рр. він був директором Інституту археології, а потім був відряджений до Львова в 1940 р. У 1938 р. ідеологічну чистку було завершено, в результаті чого кадровий склад зменшився до 17 дослідників з 41 існуючої вакансії. Керівництво інституту складалося з вихідців з Москви та Ленінграду М. Ячменьова, Л. Славіна, Т. Пассек, О. Kульської, М. Каргера. За винятком В. Петрова, лише російські археологи керували Інститутом археології. Справа В. Петрова виняткова. Письменник, етнограф, археолог, він писав під кількома прізвищами: В. Домонтович, В. Бер. У 1920-х рр. він став таємним співробітником радянських спецслужб. Яку реальну роль він зіграв у чистках письменників, археологів та етнографів? У грудні 1941 р. він виїхав до Уфи після просування німецької армії. Але вже у 1942 р. він повернувся і працював під прикриттям на окупованій території. У 1945 р. В. Петров раптом опинився в еміграції. У Німеччині він став заступником декана у Вільному українському університеті у Мюнхені, ідеальному місці для спостереження за політично активними українськими емігрантами. У 1949 р. він зникає. А в 1950 р. він знову з'являється в Москві, в Інституті археології. У 1955 р. влада нагородила В. Петрова орденом і, нарешті, він закінчив свою кар'єру в 1956 р. в Інституті археології у Києві. Хто ж він – герой як радянський секретний агент, як інформатор і захисник для своїх колег та українських емігрантів? Знання про культурні, історичні та археологічні скарби України є недостатньо відомими у світі, навіть якщо зважати на високий інтерес європейців та української діаспори до свого минулого. Зіткнувшись із небезпекою дезінформації та пропаганди у соціальних мережах та Інтернеті, важливо передусім поширювати українську мову, здійснити переклади творів української літератури, пропагувати мистецтво, охороняти пам’ятки археології.