Непроминальне в часоплині

Abstract

«Залягло повічно в моїй пам’яті таке: оповідає бабуся, як напівбоже¬вільний дід Петро Рева йшов у поле, щоб ложку баланди дали йому: “А не положено ж було, бо непрацездатний, старий. Коли вишкрібали котел — то кричав: “Людочки добрі! Не шкребіть дуже, залиште мені хоч ложку- дві!..” І вижив старий, бо й у голодівку ми були милосердні». Милосердність, гуманізм, людяність. Це душа, серце книжки Миколи Степаненка — освітянина, науковця, письменника, який дивує майстерністю володіння Словом, чутливістю до Слова, відданістю Слову вкраїнському. Це — професіонал, як кажуть, од Бога! Перший абзац у цій анотації запозичений в автора зі статті-нарису про голодно-вбивчі 1932-33 рр. «Не зарубцюється на серці рана...». Справді, людяність, а ще й замилованість дивом нашої мови є душею цієї прецікавої книжки. Роздуми М. Степаненка про творчість Івана Огієнка, Олеся Гончара, Петра Ротача, Віктора Баранова, Анатолія Мойсієнка, Лесі Степовички та багатьох інших талановитих літераторів сподобаються всім лоціновувачам філософського слова. Пишучи про інших, М. Степаненко мимоволі, не ставлячи це за мету, показав себе мудрою, задушевною людиною. Прочитайте книжку — і Ви пристанете на цю думку.