«Люди не зі страху» Світлани Кириченко як документ і образ епохи

Abstract

Ідея системного дослідження естетичних інновацій у книзі «Люди не зі страху» активної правозахисниці й учасниці тиражування та поширення самвидаву Світлани Кириченко (1935–2016) зреалізована в спеціальному вивченні поєднання літературних і документальних інтенцій, що далися взнаки у відтворенні фрагменту української історії у форматі однієї долі. Долі непересічної, складної і правдивої як органічної частки не тільки покоління шістдесятників, але й часів незалежності, що перебувало на вістрі подій історичного значення і пройшло чи не всі дантові кола радянського пекла, значачи роки не інтелектуальною, не професійною, але вкрай виснажливою працею, а концтаборами, поселенням у Якутії, як це мало місце в житті родини правозахисників Світлани Кириченко, її чоловіка, філософа й літературознавця Юрія Бадзя (1936–2018) та їхніх дітей. Уходження книги «Люди не зі страху» в русло non-fiction сучасної української літератури (походженням із покоління шістдесятників), серед яких «Homo feriens» Ірини Жиленко, «Рубали ліс» Лариси Крушельницької, «Мемуари, писані для сина» Наталі Кузякіної, «Найбільше диво – життя» Миколи Руденка та інші, вирізьбило в контексті не тільки вітчизняної, але і європейської літератури питомий шар творів-симбіонтів, що є достеменним документом і водночас образом епохи.