Митці розстріляного відродження у “Щоденниках” Олеся Гончара

Abstract

У статті зроблено спробу проаналізувати тему розстріляного відродження у “Щоденниках” (1943-1995) Олеся Гончара крізь призму політичної ситуації в Україні сталінських часів і довести, що заходи радянської влади були спрямовані на планомірне знищення української інтелігенції. Олесь Гончар у своїх записах наголошував, що головним наслідком масових репресій було не лише фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й руйнування етнічних підвалин її буття, моральне розтління тих, хто був свідком терору; стверджував, що за розмахом знищення населення власної країни і за цинізмом, з яким це робилося, сталінський режим був найжахливішим у всьому світі (“Ні фараони, ні римські цезарі не доходили до таких глумлінь над людиною…”). Розглянуто погляди світового інтелектуала на проблеми буття особистості митця, розуміння призначення письменника в суспільстві, його відповідальність за долю народу. Олесь Гончар, даючи уявлення про естетичну вартість української літератури першої половини ХХ століття, переконує, що “генетично ми походимо від того стражденного покоління”. Визначено домінанти свідомості критика, пов’язані з художньою літературою, його етичні й моральні принципи щодо представників розстріляного й недорозстріляного відродження. З’ясовано творчі й людські стосунки світового інтелектуала з такими відродженцями першої половини ХХ століття як Іван Багряний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий, Василь Вражливий, Микола Куліш, Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Остап Вишня, Юрій Яновський, Микола Бажан, обумовлено трагедію неповної реалізації таланту багатьох митців, які в умовах тоталітарної системи купували собі право на життя творами, що прославляли Леніна, Сталіна, комуністичну партію.